Умберто Еко

Ім?я рози

Переклад М. Прокопович

Середньовіччя Умберто Еко

«Може, до мене щось не доходить, але я ніяк не второпаю, чому цьому добродієві знадобилося аж тридцять сторінок, щоб описати, як він перевертається з боку на бік у ліжку, перед тим, як заснути». Такими словами майже століття тому редактор французького видавництва Оллендорф відмовив Марселеві Прусту в публікації його роману «На Сванову сторону». На щастя, романові Умберто Еко «Ім'я рози» випав на долю далеко кращий видавничий дебют. Але перша сотня сторінок роману з їх неспішним ритмом середньовічної хроніки, вичерпною оповіддю про історичні події, богословськими дискусіями, детальним описом монастиря і порталу церкви — нелегке випробування для читача. Автор свідомо пішов на це — за його власними словами, «якщо хтось хоче ввійти в монастир і прожити в ньому сім днів, він мусить пристосуватися до його ритмів» (Нотатки на марґінесі «Ім'я рози»).

Про роман  ім'я рози написано вже дуже багато, а це небачена річ для такого відносно недавнього твору. Коло його шанувальників напрочуд широке — це аматори детективного жанру і трилерів, професори літератури та історії, ентузіасти постмодерністської літератури, математики, лінгвісти і багато інших. Важко знайти інший сучасний твір, який мав би таких різноманітних читачів. Хтось сприймає його як історичний детектив, хтось бачить у ньому окультний роман під знаком Апокаліпси. Іншим він здається критикою середньовічного світогляду з погляду сучасності, семіотичною відповіддю на питання про універсали у формі  roman a clef [1] . Одне слово, скільки читачів має цей роман — стільки й тлумачень. Адже, як говорить сам Еко, роман — це машина для генерування інтерпретацій.

Важко сказати, хто такий Умберто Еко насамперед — славетний письменник, видатний філософ, учений-семіотик, публіцист, який пише на актуальні теми, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєднуються в ньому, підживлюючи одне одного і творячи гармонійне ціле.

Умберто Еко народився 5 січня 1932 року у невеликому містечку Алессандрія, що у П'ємонті. П'ємонтійцям притаманне загострене відчуття незалежності, їм властива радше флегматична вдача французів, ніж бурхлива пристрасність італійців. Еко часто згадує своє п'ємонтійське походження як джерело свого унікального темпераменту: «Деякі риси залишаються основою мого світогляду: скептицизм і відраза до риторики. Ніколи не перебільшувати, ніколи не виголошувати пишномовних фраз».

Його батько, Джуліо Еко, бухгалтер і ветеран трьох війн, походив з сім'ї, де було тринадцятеро дітей. Еко полюбляє розповідати, що дідусь його був знайдою і своє прізвище «Еко» — акронім від ex caelis oblatus, тобто «даний небесами» — одержав завдяки «винахідливості муніципального службовця». З любов'ю згадує Умберто також свою бабусю і твердить, що своє уподобання до абсурдного він великою мірою запозичив від неї.

Коли вибухнула Друга світова війна, Еко з матір'ю перебралися в невелике п'ємонтійське село в горах. Там Еко мав нагоду спостерігати за перестрілками між фашистами та партизанами і шкодував, що замолодий, аби брати в них участь. Згодом ці спогади лягли в основу напівбіографічних епізодів у другому його романі, «Маятник Фуко», та роману «Таємничий пломінь королеви Лоани».

Оскільки батько вважав, що він має стати правником, після закінчення класичного ліцею Умберто вступив до Туринського університету. Однак, як це бувало з багатьма великими письменниками, він покинув правничі студії і проти волі батька зайнявся середньовічною філософією та літературою. Свою дипломну роботу, захищену 1954 року, він присвятив Томі Аквінському. Отже, інтерес молодого науковця до проблематики середньовіччя окреслився з самого початку його кар'єри. Хоч згодом його наукові інтереси дуже розширилися, він знов і знов повертається до цієї теми. Ця доба, сповнена потужної культурної енергії, прихованої під жорсткими стереотипними культурними кодами, для Еко набула вартості метафори не менш складної сучасної реальності, яку він завжди вважав найважливішим об'єктом досліджень. А питання інтерпретації тексту, поставлене святим Томою, привело Еко до семіотики, теорії знаків та інтерпретації, яка стала центром його зацікавлень. Його науковим керівником був відомий італійський філософ Луїджі Парейзон, який значною мірою вплинув на уявлення Еко про інтерпретацію та естетику.

Закінчивши університет, Умберто входить у світ журналістики — обіймає посаду редактора культурних програм в італійській державній телерадіокомпанії РАІ у Мілані. Це дало йому чудову нагоду досліджувати сучасну культуру очима мас-медій. Саме тоді починають з'являтися статті та нариси, які потім увійдуть у «Відкритий твір».

Перша книжка Еко вийшла 1956 року — це була його дипломна праця, доповнена і розширена: «Питання естетики у св. Томи» ( Il problema estetico in San Tommaso). Того ж самого року він починає читати лекції у рідному університеті. З 1959 року працює головним редактором публіцистики у великому міланському видавництві Бомпіані; цю посаду він обійматиме до 1975 року, а тісні стосунки з видавництвом підтримуватиме ціле життя. У тому ж 1959 році він публікує свою другу книжку, «Розвиток середньовічної естетики»  (Sviluppo dell'estetica medievale), яка була важливою не лише тому, що утвердила Еко як одного з видатних мислителів у царині середньовічних студій, але й тому, що врешті остаточно переконала його батька, що Умберто зробив-таки слушний вибір.

У вересні 1962 року він одружується з Ренатою Рамґе, німецькою художницею-графіком, і того ж року починається новий етап його академічної кар'єри — його дедалі частіше запрошують читати лекції в університетах. 1964 року Еко перебирається в Мілан і працює викладачем, а через рік його обирають професором кафедри візуальної комунікації у Флоренції. У 1966 році він займає посаду професора кафедри семіотики в Міланській політехніці і того ж року публікує працю «Поетики Джойса»  (Le poetiche di Joyce).

Водночас з академічною діяльністю, яка згодом приведе його в найпрестижніші університети Європи та Америки, він співпрацює з цілою низкою періодичних видань. Він був співзасновником часописів «Маркатре» (1961) та «Квіндічі» (1967), з 1971 року редагував часопис «Версус», був членом редколегії цілого ряду інших часописів.

Ще в 1959 році Еко почав дописувати до часопису «Іль Веррі», присвяченого авангардним ідеям та мовним експериментам, де вів рубрику під назвою «Мінімальний щоденник». У цій рубриці він зі смаком пародіював ті самі ідеї, що їх цілком серйозно пропагував часопис. Тут вперше дістав повний вираз його іконоборчий дух і поцінування сміху як способу пізнання дійсності. Чимало дописів з цієї рубрики вийшли друком 1963 року книжкою під назвою «Мінімальний щоденник»  (Diario minima).

У ці роки Еко почав серйозно розвивати свої ідеї про «відкритий» текст та семіотику, пишучи цілий ряд есеїв на цю тему, а 1962 року опублікував свою працю «Відкритий твір»  (Opera aperta). Тут він розважає про загальні проблеми культури, а зокрема про візуальну комунікацію, використовуючи як матеріал телевізійні репортажі. Основна ідея цієї праці полягає в погляді на мистецький твір як на неоднозначне повідомлення — означник, який має багато означуваних. Саме поняття «відкритий твір» передбачає можливість багатьох паралельних інтерпретацій, на противагу «закритому творові», який може мати лише одну інтерпретацію.

У цей же період він бере участь у діяльності «Групи 63». Це був гурт молодих італійських письменників-аванґардистів, які ставили собі за мету переосмислення дійсності, що сприймалася як сукупність уламків, котру потрібно упорядкувати, надавши їй форми мистецького твору. До цього гурту увійшли такі письменники, як Джорджо Манґанеллі, Еліо Пальярані, Едоардо Санґвінетті, Нанні Баллестріні. Захопившись новітніми течіями в культурі, від феноменології до структуралізму, вони шукають і знаходять нові способи вираження, більш придатні для відтворення цієї складної дійсності: розмитий синтаксис, обірвані фрази, відмова від кодифікованого стилю. Тут Еко проявив свій неабиякий хист як теоретик літератури. «Група 63» проіснувала до 1968 року, але з багатьма учасниками Еко й пізніше підтримує дружні стосунки.