«Добро книги в тому, щоб її читали. Книга складена із знаків, які говорять про інші знаки, а ті вже говорять про речі. Якщо її не читають, книга містить знаки, які не творять понять, а отже вона мертва. Ця бібліотека, може, й виникла для того, щоб оберігати книги, які в ній містяться, але тепер вона стала їм могилою. Тому вона зробилася розплідником всілякого неподобства. Келар сказав, що він зрадив. Те ж саме стосується Бенція. Він теж зрадив. Ох, який паскудний день, любий Адсо! Повний крові і розрухи. На нині мені досить. Ходімо ж на повечер'я, а тоді — спати».

Виходячи з кухні, ми зустріли Аймара. Він спитав, чи правду мовлять чутки, буцім Малахія запропонував Бенцієві місце свого помічника. Ми не могли цього не підтвердити.

«Чого тільки не накоїв нині цей Малахія, — сказав Аймар зі звичним своїм поблажливо-зневажливим усміхом. — Якби була на світі справедливість, ще нині чорти мали б порвати його до пекла».

П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я,

де лунає проповідь про пришестя Антихриста, натомість Адсо відкриває для себе силу власних імен

Вечірню відправили без жодного ладу, ще під час допиту келаря. Цікаві новіції повтікали з-під нагляду свого наставника, щоб крізь вікна і щілини стежити за тим, що діялося у капітулярній залі. Тепер всій братії належало помолитися за упокій душі Северина. Усі гадали, що настоятель говоритиме проповідь, і всім було цікаво, що ж він скаже. Натомість після належної за обрядом гомілії святого Григорія, респонсорію і трьох приписаних на той день псалмів, настоятель вийшов на амвон, але сказав лише, що нині він мовчатиме. Надто багато нещасть затьмарило життя обителі, сказав він, щоб спільний для них всіх отець міг промовляти тоном докору і напоумлення. Треба, щоб усі без винятку вчинили суворий іспит сумління. Але оскільки хтось таки мусить сказати слово, він пропонує, щоб напучення вийшло з уст того, хто, бувши найстаршим з усіх і вже близьким до смерті, найменше дав себе вплутати у мирські пристрасті, які спричинили стільки лих. За правом старшинства слово мав би взяти Алінард з Ґроттаферрати, але всі знають, що шанигідний їх побратим надто кволий на тілі. Одразу після Алінарда, за порядком, що його встановлює невблаганний час, ішов Хорхе. Йому абат і надав тепер слово.

Ми почули гомін незадоволення з того боку, де сиділи зазвичай Аймар та інші італійці. Я підозрював, що абат Доручив проповідувати Хорхе, навіть не питаючи Алінарда. Мій учитель півголосом зауважив, що настоятель вчинив мудро, вирішивши нічого не говорити: адже що б він не сказав, усе було б винесене на суд Бернарда та інших присутніх авіньйонців. Натомість старий Хорхе, напевне, обмежиться до своїх звичних містичних пророцтв, яким авіньйонці не нададуть великої ваги. «Але я іншої думки, — додав Вільям, — бо не думаю, що Хорхе погодився говорити, а може, навіть сам просив слова без якоїсь конкретної мети».

Хорхе з чиєюсь допомогою піднявся на амвон. На його обличчя впало світло триніжка, який єдиний освітлював наву. Відблиски полум'я увиразнювали темряву, яка оповивала його очі, схожі на дві чорні дірки.

«Браття мої любі, - почав він, — і ви всі, гості наші дорогі, якщо захочете вислухати сього убогого старця… Чотири смерті, які затьмарили життя нашої обителі — не кажучи вже про гріхи, давні й недавні, скоєні найнікчемнішими серед живих, — не можна, як ви знаєте, приписувати законам природи, яка невблаганними своїми ритмами керує нашими земними днями, від колиски аж до могили. Усі ви, можливо, гадаєте, що хоч сумна ся історія сповнила вас болем, та не заторкнула вашої душі, бо всі ви, крім одного, невинні, а коли сього одного буде покарано, ви, звісно, оплакуватимете кончину загиблих, але не муситимете очищатися від жодного звинувачення перед Божим судом. Ви так думаєте. Божевільні! — заволав він грізним голосом. — Божевільні і зухвалі! Убійник нестиме перед Богом тягар своїх провин, та лиш тому, що він погодився бути посередником Божих постанов. Як треба було, щоб хтось зрадив Ісуса, аби сповнилася тайна відкуплення, і все ж Господь прокляв і покрив безчестям того, хто Його зрадив, так і в ці дні хтось згрішив, несучи смерть і загладу, але я кажу вам, що цю загладу якщо не повелів, то принаймні допустив Бог задля приниження нашої гордині!»

Він замовк і звернув порожній погляд на похмуре зібрання, немов очима хотів вловити його почуття, а насправді лиш вухом вбирав його опечалену мовчанку.

«У цій громаді, - вів далі він, — віддавна загніздився змій гордині. Але якої гордині? Може, гордині могутності — у монастирі, відрізаному від світу? Звісно, ні. Пишання багатствами? Браття мої, ще до того як світ сповнився відлунням довгих суперечок про убогість і володіння, ще з часів нашого засновника ми, навіть коли мали все, не володіли нічим, нашим єдиним правдивим багатством було правило, молитва і праця. Але до нашої праці, праці нашого ордену, а зокрема праці сього монастиря, належить — а навіть є її основою — вченість і збереження знання. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають божественну природу, з самого початку властива повнота і визначеність, бо досконалим є слово, яке виражає себе для себе самого. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають людську природу, була властива визначеність і повнота впродовж віків, від проповідей пророків до тлумачень отців церкви. У царині знань нема поступу, нема зміни епох, а щонайбільше безперервне, взнесле переповідання. Людська історія невпинним рухом іде вперед, від часів сотворення, через відкуплення, до повернення переможного Христа, який явиться, увінчаний німбом, судити живих і мертвих. Та божественному і людському знанню чужий сей шлях: незрушне, як непереможна фортеця, воно дає нам змогу іти цим шляхом і передбачати його, коли ми смиренно й уважно прислухаємось до його голосу, але шлях сей його самого не торкається. Я той, хто є, сказав Бог гебреям. Я — путь, істина і життя, сказав Наш Господь. Тож знання не є нічим іншим, як тільки повним зачудовання коментарем до сих двох істин. Усе, що було сказано понад се, виголосили пророки, євангелісти, отці та вчителі для того, щоб краще вияснити сі два вислови. А іноді доречний коментар надходив і від поган, які їх не знали, і їхні слова теж ввібрало християнське передання. Але поза тим більш нема що сказати. Над цим треба знов і знов розважати, це треба коментувати і берегти. Це — і ніщо інше — було і тепер мало б бути завданням цієї нашої обителі з її чудовою бібліотекою. Кажуть, один східний халіф якось підпалив бібліотеку знаменитого, славного і пишного міста, а поки ті тисячі томів горіли, сказав, що вони можуть і мають щезнути: адже вони або повторюють те, що вже сказано в Корані, а отже, непотрібні, або суперечать цій священній книзі невірних, а отже, шкідливі. Учителі церкви — а з ними й ми — так не міркували. Все те, що є коментарем і поясненням до Святого письма, має бути збережене, бо помножує славу божественного Писання; все те, що йому суперечить, не слід знищувати, бо лише якщо його буде збережено, його зможуть спростувати ті, хто має для сього вміння й повноваження, у той спосіб і в той час, коли захоче Господь. Ось у чому віковічне завдання нашого чину і повинність нашої обителі нині: ми пишаємось істиною, яку проголошуємо, і смиренно й обачно охороняємо слова, супротивні істині, не даючи їм закаляти себе. Тож що ж то за гріх гордині, браття мої, який спокушає ученого монаха? Гріх сей в тім, що дехто розуміє свою працю не як збереження, а як пошук якихсь відомостей, яких ще не було уприступнено людям, немов остання з них не пролунала вже у словах останнього ангела, що промовляє в останній книзі Писання: "Свідкую кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій; а коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій" [279] . Отож-бо… чи не здається вам, нещасливі браття мої, що за словами сими криється не що інше, як те, що недавно сталося в цих мурах, а за тим, що недавно сталося в цих мурах, криється не що інше, як сама історія доби, в яку ми живемо, доби, яка щосили шукає — словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах — нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження? Це і є та гординя, яка загніздилася і досі гніздиться у сих мурах; і я кажу тим, хто щосили намагався і намагається розбити печаті на книгах, до яких їх не допущено, що саме сю гординю захотів Господь покарати і каратиме далі, якщо вони не відкинуться сього й не покоряться, бо через нашу кволість Господеві неважко знов і знов знаходити знаряддя для своєї відплати».