Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв: ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув: «Одначе тут, — і кивнув на Вежу, — таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули…»

«Справді? — сказав Вільям, вдаючи байдужого. — Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози».

«Е, ні, ще щось…»

«Що, наприклад?»

«Ну, точно я не скажу, моя справа — скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…»

«Які історії?»

«Дивні. Скажімо, про ченця, що якось вночі пробрався в бібліотеку по книгу, яку Малахія не хотів йому дати, і побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…»

«А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з'явища?»

«Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім вже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знадокувати хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо торкатися деяких книг є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?»

«Непогана ентимема», — погодився учитель.

«А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив — а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, - що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліотекарів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього собача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин — не пам'ятаю вже яких — та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії з шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…»

«А може, всі ці магічні практики — діло рук померлих бібліотекарів?»

Николу це збентежило й занепокоїло: «Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Вже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте». І вирушив у бік церкви.

Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч — маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.

«Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпане?» — спитав я.

«Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…»

«Чому?»

«Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з'ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди».

«А який зв'язок між цією історією і нашим злочином?»

«Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки».

«Чому ж?»

«Ти пам'ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина ґрунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками».

«І що ж?»

«А тепер подумай: хіба не… як би це сказати? економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, вже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину ґрунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту».

«Чому ви кажете, що цей розв'язок був би економнішим для нашого розуму?»

«Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним. Коли припустити, що Адельм упав зі східної башти, то треба припустити також, що він пробрався якось в бібліотеку, що хтось вдарив його ще до того, як він зміг вчинити опір, що той хтось з бездиханним тілом на плечах зумів вилізти на вікно, відчинити його і кинути вниз того нещасного. Натомість для мого припущення нам досить Адельма, його самогубчого наміру і зсуву. Все пояснюється меншою кількістю причин».

«Але навіщо йому було вбивати себе?»

«А навіщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разі. Ця причина, безсумнівно, є. У Вежі панує атмосфера недомовок, всі замовчують щось перед нами. А тим часом до нас вже дійшли деякі поголоски, правда, досить туманні, про те, що Адельма з Беренґарієм пов'язували якісь дивні стосунки. А отже, нам варто уважніше придивитись до помічника бібліотекаря».

Поки ми отак бесідували, вечірня скінчилася. Челядники поквапились до своєї роботи, щоб до вечері все закінчити, а ченці вирушили до трапезної. Небо вже зовсім стемніло, починалася сніговиця. Легкий сніг падав крихітними, м'якими клаптиками, і сніжило, гадаю, мало не цілу ніч, бо наступного ранку біла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.

Я зголоднів, а тому зрадів, що прийшла пора вечеряти.

Першого дня ПОВЕЧЕР'Я,

де Вільям і Адсо тішаться радою гостинністю абата і вислуховують гнівливі слова Хорхе

Трапезну освітлювали великі смолоскипи. Ченці сиділи вздовж ряду столів, а перпендикулярно до них, на широкому помості стояв стіл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв місце монах, який мав читати під час вечері. Абат чекав нас біля рукомийника з білим рядном, щоб витерти руки після миття, за древнім приписом святого Пахомія.

Він запросив Вільяма за свій стіл і сказав, що в той вечір я, хоч всього лиш новіцій бенедиктинець, теж матиму цей привілей, як свіжоприбулий гість.

У наступні дні, сказав він мені по-батьківському, я сидітиму за столом з ченцями, а якщо мій учитель дасть мені на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опісля поїсти в кухні, де кухарі подбають про мене.

Тепер ченці нерухомо стояли біля столів — каптури опущені на обличчя, руки сховані у складках наплічників. Абат підійшов до свого стола і відмовив Benedicite [82] .

Читець з амвона затягнув Edent pauperes [83] . Абат дав своє благословення, і всі сіли.

Правило нашого засновника передбачає дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель має змогу вирішувати, скільки їжі насправді потребують ченці. Утім, в наших монастирях тепер вже не так суворо ставляться до радощів столу. Я не говорю про ті обителі, які, на жаль, перетворилися на гнізда обжерства; але навіть у монастирях, які дотримуються приписів покаяння і чесноти, монахам, які здебільшого віддаються важкій праці розуму, подають поживу хоч і не витончену, зате ситну. Зрештою, на столі настоятеля завжди стоять кращі наїдки, адже нерідко там садять шанованих гостей, а монастирі пишаються плодами своєї землі і своїх хлівів, рівно ж як вправністю своїх кухарів.