«Значить, — натискав Бернард, — ти визнаєш, що ви почитали як мученика Ґерарда Сеґалеллі, що заперечували всякий авторитет римської церкви, твердили, начебто ні Папа, ні жодна інша влада не може накидати вам спосіб життя, відмінний від вашого, що ніхто не має права відлучити вас, що з часів святого Сильвестра всі прелати церкви, крім Петра Морронця, зловживали своїм становищем і вводили люд у спокусу, що миряни не зобов'язані платити десятину клірикам, які не практикують стану абсолютної досконалості й убогості, як його практикували перші апостоли, а тому десятину належить сплачувати лише вам, єдиним апостолам і убогим Христа, що посвячена церква нічим не ліпша для молитви Господньої від стайні, що ви тинялися по селах і спокушали люд, волаючи "penitenziagite", — що ви підступно співали Salve Regina [275] , щоб збирати натовпи, видавали себе за покаяльників, провадячи досконале життя в очах світу, а тоді дозволяли собі всяку сваволю і всяку розпусту, бо ви не вірили у таїнство шлюбу, ані в жодне інше таїнство, і вважаючи себе чистішими від інших, ви дозволяли собі всяку гидь і всяку зневагу до власного тіла і до тіл інших? Говори!»

«Так, так, я визнаю правдиву віру, яку сповідував тоді всією душею, визнаю, що ми покинули нашу одежу на знак відмови від всього, що ми зреклися всіх наших дібр, чого ви, собаки прокляті, не зречетесь ніколи, що відтоді ми не приймали ні від кого грошей і не носили їх із собою, ми жили з милостині і нічого не залишали на наступний день, а коли нас приймали і накривали нам на стіл, ми їли, а тоді відходили, покидаючи на столі те, що залишилось…»

«І ви палили й грабували, щоб заволодіти майном добрих християн!»

«Ми палили й грабували, бо обралиубогість вселенським законом і мали право присвоювати незаконні багатства інших, ми хотіли вразити до глибини плетиво жадібності, яке поширювалося від парафії до парафії, але ми ніколи не грабували, щоб володіти, не вбивали, щоб грабувати, ми вбивали, щоб карати, прагнучи кров'ю очистити нечистих, може, нас занадто захопило непомірне бажання справедливості, можна грішити й через надмір любові Божої, через надлишок досконалості, ми були правдивим духовним чином, післаним Господом і призначеним для слави остаточних часів, ми шукали собі нагороду в раю, прискорюючи ваше знищення, ми єдині були апостолами Христовими, а всі інші зрадили, Ґерард Сеґалеллі був божественним пагоном, паростком Dei pullulans in radice fidei [276] , своє правило ми дістали прямо від Бога, а не від вас, собаки прокляті, олживі казнодії, що розпускаєте навколо себе сморід сірки, а не ладану, боягузливі пси, падлина сморідна, круки, раби Авіньйонської блудниці, приречені ви на прокляття! Тоді я вірував, і наші тіла теж були відкуплені, і були ми мечем Господнім, і треба було губити й невинних, аби лиш повбивати всіх вас якнайшвидше. Ми прагнули кращого світу, світу миру й лагідності, і щастя для всіх, ми хотіли вбити війну, яку несли ви своєю жадібністю, хіба можна нам докоряти, що заради пришестя справедливості й щастя нам довелося пролити трохи крові… та й… та й нам здавалось, що небагато вже зосталось. І вартувало задля того налити кров'ю всю воду Карнаско, того дня у Ставелло, і там була й наша кров, ми себе не шкодували, не шкодували своєї крові, і вашої крові, й було її багато, і час наглив, бо строки Дольчинового пророцтва наближались, треба було приспішити хід подій…»

Він увесь тремтів, проводячи руками по одежі, немовби бажаючи очиститись від крові, про яку говорив.

«Ласолюб віднайшов чистоту», — сказав мені Вільям.

«Але хіба це чистота?» — з жахом спитав я.

«Можливо, чистота буває й інакшою, — мовив Вільям, — та яка б вона не була, вона завжди наганяє на мене страх».

«Що вас найбільше страхає у чистоті?» — спитав я.

«Поспіх», — відповів Вільям.

«Годі, годі, - говорив Бернард, — ми вимагали зізнання, а не заклику до різанини. Гаразд, ти не лише колись був єретиком, ти й далі ним є. Ти не лише колись був убивцею, ти знову вбивав. То ж розкажи, як ти вбив своїх братів у цій обителі і навіщо».

Келар перестав тремтіти, озирнувся, немов прокинувшись зі сну: «Ні, - сказав він, — до злочинів у цім монастирі я ніякого відношення не маю. Я визнав усе, що був вчинив, не примушуйте ж мене зізнаватись у тому, чого я не чинив…»

«Хіба є ще щось таке, чого б ти не скоїв? То ти заявляєш, що невинний? О, ягня непорочне, взірцю лагідності! Ви чули, колись він мав руки по лікті у крові, а тепер він невинний! Може, ми помилились, може, Ремиґій з Вараґіни є образом чесноти, вірним сином церкви, ворогом ворогів Христових, може, він завжди дотримувався порядку, що його пильна рука церкви, не жаліючи труду, настановила у селах і містах, в крамницях купців, у робітнях ремісників, у скарбницях церков. Він невинний, він нічого не скоїв, ходи-но сюди, дай-но обійму тебе, брате Ремиґію, дозволь потішити тебе, відкинути звинувачення, що їх лихі люди висунули проти тебе!» Ремиґій розгублено дивився на нього, раптом мало не повіривши у своє звільнення, але тут Бернард змінив тон і владно звернувся до капітана лучників.

«Мені огидно вдаватися до методів, які церква завжди засуджувала, коли їх вживала світська влада. Але є закон, який панує наді мною і приневолює й мої особисті почуття. Спитайте в настоятеля, в якому приміщенні можна розкласти знаряддя для тортур. Але не починайте відразу. Нехай три дні сидить в холодній, закований в кайдани по руках і ногах. Потім покажете йому знаряддя. Лише знаряддя. А на четвертий день розпочнете. Справедливості не властивий поспіх, на відміну від того, що вважали лжеапостоли, а Божа справедливість має століття у своєму розпорядженні. Працюватимете помалу, поступово. А насамперед пам'ятайте те, що вам не раз говорилось: слід уникати каліцтва і небезпеки смерті. Одним із благ, які ця процедура дає нечестивцю, є власне те, що він смакує й виглядає свою смерть, яка приходить лише тоді, коли зізнання буде повне, добровільне і цілковито очистить його».

Лучники схилилися, щоб підняти келаря, але той вперся ногами об землю і не давався їм в руки, показуючи, що хоче щось сказати. Діставши дозвіл, він заговорив, але слова насилу виходили йому з уст, а мова його була наче белькіт п'яного, і було в ній щось непристойне. Але, розговорившись, він знову сповнився тією дикою енергією, яка надихала його попереднє зізнання.

«Ні, мосьпане. Не треба тортур. Я чоловік слабодухий. Я зрадив тоді, впродовж одинадцяти років зрікався в цім монастирі своєї колишньої віри, збираючи десятину з виноробів та селян, пильнуючи за стайнями та свинарниками, щоб вони гараздували, збагачуючи абата, я охоче причинявся до управління сею робітнею Антихриста. І мені було добре, я забув свою бунтівничу пору, я виніжувався у розкошах черева і не тільки. Я чоловік слабодухий. Нині я продав своїх колишніх побратимів з Болоньї, тоді я продав Дольчина. Слабодухо перевдягнувшись за одного з єпископських людей, я був присутній при спійманні Дольчина та Маргарити, коли на Великодню суботу їх привели у замок Буджелло. Три місяці вештався я по околицях Верчеллі, поки не прийшов лист від Папи Климента з присудом. Я бачив, як Марґариту порубали на шматки на очах у Дольчина, вона кричала, коли різали її бідолашне тіло, якого й я торкався однієї ночі… А коли її розтерзаний труп вже палав на огниську, вони взялися за Дольчина, розжареними кліщами вирвали йому ніс і сім'яники, і неправда те, що говорять, буцім він навіть не застогнав. Дольчино був високий і міцний, мав розкішну бороду, руде волосся спадало йому кучерями на плечі, він був прекрасний і могутній, коли провадив нас у своєму капелюсі з широкими крисами та пером, зі шпагою на поясі габіту; Дольчино наганяв острах на чоловіків і примушував кричати від насолоди жінок… Але коли його катували, він теж кричав од болю, як жінка, як теля, кров текла йому зі всіх ран, поки його водили з кута в кут, ще і ще завдаючи йому невеликих ран, щоб показати, як довго може жити посланець диявола, а він хотів умерти, просив, щоб його прикінчили, але помер надто пізно, коли його вже привели на огнище, і був він схожий на купу кривавого м'яса. Я йшов за ним і тішився, що мене оминуло це випробування, я пишався своєю хитрістю, а той паразит Сальватор був зі мною і казав мені: як добре ми вчинили, брате Ремиґію, що повелися як люди обережні, нема-бо нічого паскуднішого від тортур! Того дня я б відрікся від тисячі релігій. І вже цілі роки, багато років я повторюю собі, що я боягуз, і я був щасливий, що повів себе як боягуз, а все ж завжди сподівався, що зможу довести сам собі, що я не такий вже слабодухий. І нині ти мені дав цю силу, мосьпане Бернарде, ти став для мене тим, чим поганські цісарі були для найслабодухіших мучеників. Ти дав мені відвагу визнати те, у що я вірив душею, хоч тіло сього цуралося. Але не давай мені забагато цієї відваги, не більше, ніж може витримати смертна ся моя оболона. Не треба тортур. Я скажу все, що ти забажаєш, краще відразу на вогнище, там помираєш від задухи, ще поки починаєш горіти. Не треба катувати мене, як Дольчина. Тобі потрібен труп, і ти хочеш, щоб я взяв на себе провину за інші трупи. Трупом я стану невдовзі, в будь-якому разі. А отже, матимеш, що бажаєш. Я вбив Адельма Отрантського з ненависті до його молодості та майстерності у вигадуванні потвор, подібних до мене, старого, огрядного, низенького й неотесаного. Я вбив Венанція з Сальвамека, бо був він занадто вчений і читав книги, яких я не міг прочитати. Я вбив Беренґарія з Арунделя з ненависті до його бібліотеки, адже моїм богослов'ям було хіба що лупцювання надто вгодованих парохів. Я вбив Северина з Сант'Еммерано… чому ж? тому що він збирав трави, а ми на Бунтівничій горі їли ці трави, не питаючи себе про їхні достоїнства. Насправді я б міг убити ще й інших, разом з нашим настоятелем: чи він по боці Папи, чи імперії, однаково він завжди належав до моїх ворогів, я завжди його ненавидів, навіть коли він годував мене, бо я годував його. Тобі сього досить? Е-е, ні, ти ще хочеш знати, як я вбив усіх цих людей… А убив я їх… заждіть-но… Убив, викликаючи пекельні сили, з допомогою тисячі легіонів, покірних моїм наказам завдяки мистецтву, якого навчив мене Сальватор. Щоб убити когось, нема потреби завдавати йому удару, це за вас може зробити диявол, якщо ви вмієте ним повелівати».